Суть тезису та його мета
Заява про системну дискримінацію російськомовних та насильницьку «українізацію» — це пропагандистський міф, який Кремль використовує для виправдання агресії, деморалізації населення та посіву внутрішнього розколу. До російської агресії (2014–2021) не фіксувались випадки системного притиснення російськомовних громадян, а мова вільно використовувалася у всіх сферах життя.
Механізми пропаганди
- Повторення лозунгів про «гоніння на російську мову» та «заборону російської»;
- Емоційна підміна: просування державної мови подається як утиск прав російськомовних;
- Створення хибної дилеми: або російська мова домінує, або її «знищують»;
- Стигматизація української політики: будь-які заходи щодо підтримки української мови подаються як дискримінація.
Фактична картина мовної політики
Закон України № 2704-VIII (2019) «Про забезпечення функціонування української мови як державної»:
- регулює використання української мови у публічній сфері: державна служба, ЗМІ, освіта;
- не обмежує російську мову у побуті, приватних школах, релігійній чи культурній діяльності;
- відповідає рекомендаціям Венеційської комісії (2019) щодо мовних законів та прав меншин (Venice Commission, 2019).
Звіти ОБСЄ, Human Rights Watch та Amnesty International підтверджують: російськомовні вільно використовують мову у повсякденному житті, освіті та ЗМІ (OSCE Ukraine Reports).
Реальне становище російськомовних
- Російська мова широко представлена у медіа, книговиданні та інтернеті, особливо на південному сході;
- Російськомовні активно беруть участь у державних органах та збройних силах України;
- Відсутні зафіксовані випадки кримінального переслідування громадян за використання російської мови;
- Культурні та освітні проєкти російською мовою продовжують функціонувати у приватній та громадській сферах.
Юридичний контекст
Україна дотримується міжнародних стандартів:
- Стаття 26 Конституції України гарантує права мовних меншин (текст);
- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27, захищає культурні права меншин (текст);
- Законодавство не обмежує використання російської мови у приватному житті, релігійній чи культурній діяльності;
- Пропагандистський тезис маскує реальні порушення прав на окупованих РФ територіях, де спостерігаються реальні заборони та репресії.
Внутрішні протиріччя міфу
- Якщо російська мова «заборонена», чому мільйони російськомовних українців активно беруть участь у виборах, роботі державних та муніципальних органів, службі в армії та правоохоронних структурах? (OSCE Ukraine Reports).
- Чому вони продовжують використовувати російську мову у медіа, культурі та освіті, не стикаючись з кримінальним або адміністративним переслідуванням?
- Чому обмеження виникають виключно на тимчасово окупованих територіях РФ, де зафіксовані реальні заборони, насильство та примусове нав’язування російської мови, включно з погрозами та репресіями (HRW 2024)?
- Чому пропагандистський наратив ігнорує офіційні дані українських та міжнародних організацій, що підтверджують мовне різноманіття та вільне використання російської мови у приватній та публічній сфері?
Мета пропаганди
- Виправдання російської агресії через міф про «захист російськомовних», створюючи ілюзію «необхідності втручання»;
- Посів внутрішнього розколу, деморалізація населення та формування когнітивного опору фактам;
- Створення «легітимної» повістки для окупації територій та посилення контролю над населенням на захоплених територіях;
- Використання міфу як інструменту інформаційного тиску на міжнародне співтовариство, щоб виправдати дії РФ та приховати реальні порушення міжнародного права, включно з Женевською конвенцією про захист цивільних осіб у воєнний час (ICRC, Geneva Conventions).
Висновок
Україна зберігає мовне та культурне різноманіття. Підтримка української мови як державної є стандартною практикою багатьох країн і не порушує прав російськомовних громадян. Усі реальні притиснення почалися виключно на тимчасово окупованих територіях РФ, де зафіксовані обмеження, насильство та репресії, що повністю спростовує міф про «системне гоніння» до 2022 року. Пропагандистський тезис використовується для виправдання агресії, деморалізації населення та маніпуляції міжнародною думкою.
Основні джерела та матеріали
- Закон України № 2704-VIII (2019) та висновок Венеційської комісії (Venice Commission, 2019)
- Звіти ОБСЄ: OSCE Ukraine Reports
- Human Rights Watch: HRW 2024
- Amnesty International: AI 2019–2025
- Соціологічні дослідження КІІС, Центр Разумкова
- Моніторинг EUvsDisinfo, Atlantic Council DFRLab
- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27 (текст)
Про авторів
Цю статтю підготувала та перевірила команда експертів у сфері міжнародного права, прав людини та геополітичного аналізу. Учасники мають понад 15 років досвіду у дослідженнях, правовій документації та розробці навчального контенту.
Методологія
Контент на цьому сайті збирається та перевіряється експертами у галузі міжнародного права, прав людини та геополітичних досліджень. Джерела включають офіційні правові документи, національне та міжнародне законодавство, резолюції ООН, звіти міжнародних організацій та перевірені відкриті джерела. Кожне твердження перевіряється за кількома первинними та вторинними джерелами, що гарантує точність, нейтральність та надійність незалежно від теми — чи то аналіз порушень російського законодавства, українського права чи міжнародних правових норм.
Заява експертів
Автори підтверджують, що представлена інформація відображає встановлені правові тлумачення та документовані факти. Аналітика базується на принципах міжнародного права та загальновизнаних геополітичних оцінках. Для забезпечення прозорості та довіри надаються посилання на офіційні документи та звіти.
Дата останньої зміни: 25/11/2025