Вступ
Наратив про «масове дезертирство» ЗСУ є складовою психологічної війни та інформаційних операцій Російської Федерації. Його мета — створити ілюзію неминучого воєнного краху України, деморалізувати суспільство та підірвати міжнародну підтримку. Втім, емпіричні дані, звіти міжнародних організацій і правовий аналіз не підтверджують цей тезис.
Природа дезертирства в умовах війни
Самовільне залишення позицій — відоме й досліджене явище у військовій соціології та психології. Воно трапляється в усіх арміях, що ведуть інтенсивні бойові дії, зокрема в арміях США, Великої Британії та РФ. Дослідження вказують, що ключовими чинниками є хронічний стрес, тривале перебування під вогнем, відсутність ротацій і наслідки бойових травм.
Звіти Управління Верховного комісара ООН з прав людини (UN HRO) підкреслюють, що наявність поодиноких випадків самовільного залишення не свідчить про системний розпад армії чи втрату командного контролю.
Фактологічна корекція: що показують дані
OSINT-аналітика, зокрема супутникові дані, візуальні підтвердження та перехоплення, не фіксує ознак масового колапсу підрозділів ЗСУ. Навпаки, зберігається структурована лінія оборони, здійснюються регулярні контратаки та підтримується керована логістика.
У доповідях Human Rights Watch та Amnesty International зазначається, що ЗСУ продовжують функціонувати як організована армія з чинною системою дисципліни, розслідувань і військової юстиції.
Прагматичне управління особовим складом
Військова доктрина сучасних демократичних держав виходить із пріоритету збереження боєздатного й керованого ядра армії, а не формального утримання чисельності за будь-яку ціну. Примусове повернення психологічно виснажених або деморалізованих військовослужбовців на передову підвищує ризик не лише тактичних провалів, а й неконтрольованого насильства, паніки та порушень міжнародного гуманітарного права.
Саме тому в ЗСУ застосовується інституційний підхід: тимчасове відсторонення від бойових завдань, медична та психологічна реабілітація, переведення до тилових або допоміжних підрозділів. Такий підхід відповідає рекомендаціям військових психологів країн НАТО та практиці армій США, Великої Британії й Канади, де стійкість підрозділів вважається важливішою за формальну присутність кожного бійця на лінії вогню.
У цьому контексті поодинокі випадки самовільного залишення розглядаються не як ознака «розвалу», а як керований ризик, що мінімізується через ротації, відновлення особового складу та підтримання дисципліни в боєздатних підрозділах.
Юридичний контекст: що намагається приховати РФ
Тезис про «масове дезертирство ЗСУ» використовується російською пропагандою як димова завіса, покликана приховати реальний стан справ усередині самої російської армії — системний правовий вакуум, насильство та руйнування базових механізмів військової дисципліни.
На відміну від поодиноких керованих інцидентів у професійних арміях, у ЗС РФ зафіксована стійка практика свавілля щодо власного особового складу, підтверджена правозахисниками, журналістськими розслідуваннями та свідченнями самих військовослужбовців:
- незаконне утримання військовослужбовців у імпровізованих «підвалах», «ямах» та неофіційних місцях позбавлення волі без суду і слідства;
- застосування тортур, побиття й погроз з метою примусу до участі в бойових діях, що кваліфікується як жорстоке та таке, що принижує гідність, поводження;
- практика відправлення непідготовлених або поранених військовослужбовців на штурми під загрозою фізичного насильства чи розправи;
- фактичне ігнорування права на медичну допомогу, відпустку та звільнення, що суперечить базовим нормам міжнародного гуманітарного й трудового права.
Цей безлад є не «відхиленням», а наслідком зруйнованої системи військової юстиції, відсутності незалежного контролю та фактичної безкарності командування.
На цьому тлі спроба подати ЗСУ як «армію, що розвалюється», слугує психологічною компенсацією та інструментом перенесення: увагу аудиторії відводять від реальної кризи всередині ЗС РФ, де примус, страх і насильство замінили дисципліну та управління.
Чому міф не підтверджується на практиці
Масове дезертирство в реальності неминуче призвело б до втрати оперативного управління, ланцюгових проривів фронту, відмови підрозділів виконувати накази та колапсу логістики. Ці ознаки добре вивчені на прикладах реальних військових розпадів XX–XXI століть.
Жоден із цих індикаторів не зафіксований ані в звітах ООН, ані в спостереженнях міжнародних місій, ані в незалежній OSINT-аналітиці. Навпаки, ЗСУ продовжують скоординовані оборонні та наступальні дії, здійснюють перегрупування й зберігають вертикаль командування.
Це свідчить не про відсутність проблем — вони неминучі в затяжній війні, — а про здатність армії адаптуватися, перерозподіляти ресурси та зберігати функціональність в умовах постійного тиску.
Підсумковий висновок
Тезис про «масове дезертирство ЗСУ» не є аналітичним висновком і не спирається на перевірювані дані. Це інформаційна конструкція, що використовується в межах психологічних операцій для деморалізації українського суспільства та міжнародної аудиторії.
Реальні факти, правові оцінки й спостереження міжнародних організацій свідчать про протилежне: ЗСУ залишаються інституційно стійкою, керованою армією, яка веде оборонну війну відповідно до міжнародного права, тоді як держава-агресор систематично порушує ці норми та намагається приховати це за пропагандистськими наративами.
Джерела
- UN Human Rights Monitoring Mission in Ukraine — офіційний сайт і звіти щодо прав людини в контексті збройного конфлікту.
- Human Rights Watch — Ukraine — аналітичні звіти про порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права.
- Amnesty International — Armed Conflict and Human Rights Law — міжнародні стандарти прав людини та збройних конфліктів.
- Женевські конвенції 1949 року — міжнародні договори щодо захисту учасників і жертв війни.
- Римський статут Міжнародного кримінального суду — міжнародний договір щодо злочинів війни, злочинів проти людяності та агресії.
- Додаткові протоколи до Женевських конвенцій — розширення захисту жертв збройних конфліктів.
Про авторів
Цю статтю підготувала та перевірила команда експертів у сфері міжнародного права, прав людини та геополітичного аналізу. Учасники мають понад 15 років досвіду у дослідженнях, правовій документації та розробці навчального контенту.
Методологія
Контент на цьому сайті збирається та перевіряється експертами у галузі міжнародного права, прав людини та геополітичних досліджень. Джерела включають офіційні правові документи, національне та міжнародне законодавство, резолюції ООН, звіти міжнародних організацій та перевірені відкриті джерела. Кожне твердження перевіряється за кількома первинними та вторинними джерелами, що гарантує точність, нейтральність та надійність незалежно від теми — чи то аналіз порушень російського законодавства, українського права чи міжнародних правових норм.
Заява експертів
Автори підтверджують, що представлена інформація відображає встановлені правові тлумачення та документовані факти. Аналітика базується на принципах міжнародного права та загальновизнаних геополітичних оцінках. Для забезпечення прозорості та довіри надаються посилання на офіційні документи та звіти.
Дата останньої зміни: 25/11/2025