Ухвала МС ООН: Звинувачення у геноциді (Україна проти Російської Федерації), Клопотання про призначення тимчасових заходів

Стислий виклад Ухвали МС ООН про тимчасові заходи (16 березня 2022 року)

Цей документ є Ухвалою, виданою Міжнародним Судом ООН (МС ООН) щодо Клопотання України про призначення тимчасових заходів у справі, що стосується Звинувачень у геноциді (Україна проти Російської Федерації). Ухвала встановлює обов’язкові міжнародно-правові зобов'язання до остаточного рішення Суду.

Основний захід (13 голосів проти 2): Суд зобов'язав Російську Федерацію негайно зупинити військові операції, розпочаті 24 лютого 2022 року на території України.
Захід із забезпечення виконання (13 голосів проти 2): Російська Федерація повинна забезпечити, щоб будь-які військові чи нерегулярні збройні підрозділи під її контролем не вчиняли жодних кроків, що сприяють цим військовим операціям.
Запобігання загостренню (Одноголосно): Обидві Сторони повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть загострити або розширити спір, що перебуває на розгляді Суду.

УХВАЛА

Присутні: Голова Донох'ю; Віце‑Голова Геворгян; Судді Томка, Абрахам, Беннуна, Юсуф, Сюе, Себутінде, Бхандарі, Робінсон, Салам, Івасава, Нолте, Чарлзворт; Суддя ad hoc Доде; Секретар Готьє.

Міжнародний Суд ООН,

У складі, зазначеному вище,

Після обговорення,

Беручи до уваги Статті 41 і 48 Статуту Суду та Статті 73, 74 і 75 Регламенту Суду,

Ухвалює таку Ухвалу:

1. 26 лютого 2022 року, о 21:30, Україна подала до Секретаріату Суду Заяву про порушення провадження проти Російської Федерації стосовно “спору . . . щодо тлумачення, застосування та виконання Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” (далі — “Конвенція про геноцид” або “Конвенція”).

2. Наприкінці своєї Заяви Україна

“з повагою просить Суд:

(a) Постановити та оголосити, що, всупереч тому, що стверджує Російська Федерація, жодних актів геноциду, як це визначено Статтею III Конвенції про геноцид, не було скоєно в Луганській та Донецькій областях України.

(b) Постановити та оголосити, що Російська Федерація не може правомірно вживати жодних дій згідно з Конвенцією про геноцид в Україні чи проти України, спрямованих на запобігання або покарання за нібито геноцид, на підставі її неправдивих тверджень про геноцид у Луганській та Донецькій областях України.

(c) Постановити та оголосити, що визнання Російською Федерацією незалежності так званих ‘Донецької Народної Республіки’ та ‘Луганської Народної Республіки’ 22 лютого 2022 року ґрунтується на неправдивому твердженні про геноцид і тому не має підстав у Конвенції про геноцид.

(d) Постановити та оголосити, що ‘спеціальна військова операція’, оголошена та здійснювана Російською Федерацією 24 лютого 2022 року та після цієї дати, ґрунтується на неправдивому твердженні про геноцид і тому не має підстав у Конвенції про геноцид.

(e) Вимагати, щоб Російська Федерація надала запевнення та гарантії неповторення, що вона не вживатиме жодних неправомірних заходів в Україні та проти України, включаючи застосування сили, на підставі свого неправдивого твердження про геноцид.

(f) Призначити повне відшкодування за всю шкоду, заподіяну Російською Федерацією внаслідок будь-яких дій, вчинених на підставі неправдивого твердження Росії про геноцид.”

3. У своїй Заяві Україна прагне обґрунтувати юрисдикцію Суду на Статті 36, параграфі 1, Статуту Суду та на Статті IX Конвенції про геноцид.

4. Разом із Заявою Україна подала Клопотання про призначення тимчасових заходів із посиланням на Статтю 41 Статуту та на Статті 73, 74 і 75 Регламенту Суду.

5. Наприкінці свого Клопотання Україна просила Суд призначити такі тимчасові заходи:

“(a) Російська Федерація повинна негайно призупинити військові операції, розпочаті 24 лютого 2022 року, які мають заявлену мету та ціль запобігання та покарання за нібито геноцид у Луганській та Донецькій областях України.

(b) Російська Федерація повинна негайно забезпечити, щоб будь-які військові чи нерегулярні збройні підрозділи, якими вона може керувати чи підтримувати, а також будь-які організації та особи, які можуть підпадати під її контроль, керівництво чи вплив, не вчиняли жодних кроків, що сприяють військовим операціям, які мають заявлену мету та ціль запобігання чи покарання України за скоєння геноциду.

(c) Російська Федерація повинна утримуватися від будь-яких дій та надавати запевнення, що не вживатиметься жодних дій, які можуть загострити або розширити спір, що є предметом цієї Заяви, або ускладнити вирішення цього спору.

(d) Російська Федерація повинна надати Суду звіт про вжиті заходи для виконання Ухвали Суду про тимчасові заходи через один тиждень після такої Ухвали, а потім на регулярній основі, яку має встановити Суд.”

6. Україна також просила Голову Суду

“відповідно до Статті 74 (4) Регламенту Суду . . . закликати Російську Федерацію негайно припинити всі військові дії в Україні до проведення слухання, щоб будь-яка ухвала, яку Суд може винести щодо клопотання про тимчасові заходи, мала належний ефект”.

7. Вранці 27 лютого 2022 року Секретар надіслав електронною поштою Російській Федерації попередню копію Заяви та Клопотання про призначення тимчасових заходів. Ці документи були офіційно передані Російській Федерації 28 лютого 2022 року відповідно до Статті 40, параграфа 2, Статуту Суду щодо Заяви, та відповідно до Статті 73, параграфа 2, Регламенту Суду щодо Клопотання про призначення тимчасових заходів. Секретар також повідомив Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про подання Заяви та Клопотання Україною.

8. До повідомлення, передбаченого Статтею 40, параграфом 3, Статуту, Секретар поінформував усі держави, які мають право брати участь у Суді, про подання Заяви та Клопотання про призначення тимчасових заходів листом від 2 березня 2022 року.

9. Оскільки до складу Суду не входив суддя української національності, Україна скористалася правом, наданим їй Статтею 31 Статуту, обрати суддю ad hoc для участі у справі; вона обрала пана Іва Доде.

10. Листом від 1 березня 2022 року Голова Суду, здійснюючи повноваження, надані їй згідно зі Статтею 74, параграфом 4, Регламенту Суду, звернула увагу Російської Федерації на необхідність діяти таким чином, щоб будь-яка ухвала, яку Суд може винести щодо клопотання про тимчасові заходи, мала належний ефект.

11. Листами від 1 березня 2022 року Секретар повідомив Сторони, що, відповідно до Статті 74, параграфа 3, Регламенту, Суд призначив 7 та 8 березня 2022 року як дати для усних слухань щодо клопотання про призначення тимчасових заходів. Секретар зазначив, що слухання відбудуться у гібридному форматі, згідно з яким кожна Сторона могла обрати певну кількість представників, присутніх у Великій Залі Правосуддя, тоді як інші члени делегації братимуть участь за допомогою відеозв'язку.

12. Листом від 5 березня 2022 року Посол Російської Федерації в Королівстві Нідерландів повідомив, що його Уряд вирішив не брати участь в усних слуханнях, які мали розпочатися 7 березня 2022 року.

13. На публічному слуханні, що відбулося у гібридному форматі 7 березня 2022 року, усні зауваження щодо клопотання про призначення тимчасових заходів представили:

Від імені України: пан Антон Кориневич, пан Жан-Марк Тувенін, пан Девід М. Зіонтс, пані Марні Л. Чік, пан Джонатан Гімблетт, пан Гарольд Хонджу Кох, пані Оксана Золотарьова.

14. Наприкінці своїх усних зауважень Україна просила Суд призначити такі тимчасові заходи:

(d) Російська Федерація повинна надати Суду звіт про вжиті заходи для виконання Ухвали Суду про тимчасові заходи через один тиждень після такої ухвали, а потім на регулярній основі, яку має встановити Суд.”

15. Під прикриттям листа від 7 березня 2022 року, отриманого Секретаріатом незабаром після закриття слухання, Посол Російської Федерації в Королівстві Нідерландів передав Суду документ, що викладає “позицію Російської Федерації щодо відсутності юрисдикції Суду у ц[ій] справі”.

16. Оскільки Уряд Російської Федерації не з'явився на усні слухання, жодного офіційного клопотання цим Урядом не було подано. Однак, у документі, переданому Суду 7 березня 2022 року, Російська Федерація стверджує, що Суд не має юрисдикції розглядати цю справу, і “просить Суд утриматися від призначення тимчасових заходів та виключити справу зі свого списку”.

I. Вступ

17. Контекст, в якому ця справа постає перед Судом, є добре відомим. 24 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, пан Володимир Путін, оголосив, що він вирішив провести “спеціальну військову операцію” проти України. З того часу на території України відбуваються інтенсивні бойові дії, які забрали багато життів, спричинили масове переміщення та призвели до значних руйнувань. Суд гостро усвідомлює масштаби людської трагедії, що відбувається в Україні, і глибоко стурбований триваючими людськими втратами та стражданнями.

18. Суд глибоко стурбований застосуванням сили Російською Федерацією в Україні, що порушує дуже серйозні питання міжнародного права. Суд пам'ятає про цілі та принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй та про свою власну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки, а також за мирне врегулювання спорів згідно зі Статутом та Статутом Суду. Він вважає за необхідне підкреслити, що всі держави повинні діяти відповідно до своїх зобов'язань згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй та іншими нормами міжнародного права, включно з міжнародним гуманітарним правом.

19. Триваючий конфлікт між Сторонами був розглянутий у рамках кількох міжнародних інституцій. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй ухвалила резолюцію, що стосується багатьох аспектів конфлікту, 2 березня 2022 року (док. A/RES/ES-11/1). Однак ця справа перед Судом є обмеженою за обсягом, оскільки Україна порушила це провадження лише на підставі Конвенції про геноцид.

20. Суд висловлює жаль з приводу рішення Російської Федерації не брати участь в усних слуханнях щодо клопотання про призначення тимчасових заходів, як це зазначено у вищезгаданому листі від 5 березня 2022 року (див. параграф 12 вище).

21. Неявка сторони негативно впливає на належне здійснення правосуддя, оскільки позбавляє Суд допомоги, яку могла б надати сторона. Тим не менш, Суд повинен продовжувати виконувати свою судову функцію на будь-якій стадії справи (Arbitral Award of 3 October 1899 (Guyana v. Venezuela), Jurisdiction of the Court, Judgment, I.C.J. Reports 2020, p. 464, para. 25; Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Merits, Judgment, I.C.J. Reports 1986, p. 23, para. 27).

22. Хоча сторони, які не з'являються, формально відсутні у провадженні, вони іноді подають до Суду листи та документи способами, не передбаченими його Регламентом (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Merits, Judgment, I.C.J. Reports 1986, p. 25, para. 31). Для Суду є цінним знати погляди обох сторін у будь-якій формі, в якій ці погляди були висловлені (там само). Тому Суд візьме до уваги документ, переданий Російською Федерацією 7 березня 2022 року, настільки, наскільки він вважатиме це доречним при виконанні своїх обов'язків.

23. Суд нагадує, що неявка однієї з відповідних держав сама по собі не може бути перешкодою для призначення тимчасових заходів (United States Diplomatic and Consular Staff in Tehran (United States of America v. Iran), Provisional Measures, Order of 15 December 1979, I.C.J. Reports 1979, p. 13, para. 13). Він підкреслює, що неучасть сторони у провадженні на будь-якій стадії справи не може, за жодних обставин, вплинути на чинність його рішення (пор. Arbitral Award of 3 October 1899 (Guyana v. Venezuela), Jurisdiction of the Court, Judgment, I.C.J. Reports 2020, p. 464, para. 26; Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Merits, Judgment, I.C.J. Reports 1986, p. 23, para. 27). Якщо ця справа вийде за межі поточної фази, Російська Федерація, яка залишається Стороною у справі, зможе, якщо вона того забажає, з'явитися перед Судом для представлення своїх аргументів (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Merits, Judgment, I.C.J. Reports 1986, pp. 142-143, para. 284).

II. Юрисдикція prima facie

1. Загальні зауваження

24. Суд може призначати тимчасові заходи лише в тому випадку, якщо положення, на які посилається заявник, prima facie (на перший погляд), надають підставу, на якій може ґрунтуватися його юрисдикція, але він не повинен остаточно переконуватися в тому, що він має юрисдикцію щодо суті справи (див., наприклад, Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 9, para. 16).

25. У цій справі Україна прагне обґрунтувати юрисдикцію Суду на Статті 36, параграфі 1, Статуту Суду та на Статті IX Конвенції про геноцид (див. параграф 3 вище). Тому Суд повинен спочатку визначити, чи ці положення prima facie надають йому юрисдикцію для винесення рішення по суті справи, що дає йому можливість — якщо інші необхідні умови виконані — призначити тимчасові заходи.

26. Стаття IX Конвенції про геноцид говорить наступне:

“Спори між Договірними Сторонами щодо тлумачення, застосування або виконання цієї Конвенції, включаючи й ті, що стосуються відповідальності будь-якої держави за геноцид чи будь-яке інше діяння, перелічене в статті III, передаються на розгляд Міжнародного Суду на вимогу будь-якої із сторін у спорі.”

27. Україна та Російська Федерація є Сторонами Конвенції про геноцид. Україна здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту 15 листопада 1954 року із застереженням щодо Статті IX Конвенції; 20 квітня 1989 року депозитарій отримав повідомлення про відкликання цього застереження. Російська Федерація є Стороною Конвенції про геноцид як держава, що продовжує правосуб'єктність Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який здав на зберігання свою ратифікаційну грамоту 3 травня 1954 року із застереженням щодо Статті IX Конвенції; 8 березня 1989 року депозитарій отримав повідомлення про відкликання цього застереження.

2. Існування спору, що стосується тлумачення, застосування або виконання Конвенції про геноцид

28. Стаття IX Конвенції про геноцид обумовлює юрисдикцію Суду існуванням спору, що стосується тлумачення, застосування або виконання Конвенції. Згідно зі сталою судовою практикою Суду, спір — це “розбіжність щодо правового чи фактичного питання, колізія правових поглядів чи інтересів” між сторонами (Mavrommatis Palestine Concessions, Judgment No. 2, 1924, P.C.I.J., Series A, No. 2, p. 11). Для того, щоб спір існував, “[м]ає бути продемонстровано, що вимога однієї сторони позитивно заперечується іншою” (South West Africa (Ethiopia v. South Africa; Liberia v. South Africa), Preliminary Objections, Judgment, I.C.J. Reports 1962, p. 328). Обидві сторони повинні “‘чітко дотримуватися протилежних поглядів щодо питання виконання або невиконання певних’ міжнародних зобов’язань” (Alleged Violations of Sovereign Rights and Maritime Spaces in the Caribbean Sea (Nicaragua v. Colombia), Preliminary Objections, Judgment, I.C.J. Reports 2016 (I), p. 26, para. 50, посилаючись на Interpretation of Peace Treaties with Bulgaria, Hungary and Romania, First Phase, Advisory Opinion, I.C.J. Reports 1950, p. 74). Для визначення того, чи існує спір у цій справі, Суд не може обмежуватися констатацією того, що одна зі Сторін стверджує, що Конвенція застосовується, тоді як інша це заперечує (див. Application of the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (Qatar v. United Arab Emirates), Provisional Measures, Order of 23 July 2018, I.C.J. Reports 2018 (II), p. 414, para. 18).

29. Оскільки Україна посилається як на підставу юрисдикції Суду на компромісну клаузулу в міжнародній конвенції, Суд повинен встановити, на цій стадії провадження, чи виявляється, що дії, на які скаржиться Заявник, можуть підпадати під сферу дії цієї конвенції ratione materiae (з огляду на предмет спору) (пор. Jadhav (India v. Pakistan), Provisional Measures, Order of 18 May 2017, I.C.J. Reports 2017, p. 239, para. 30).

30. Україна стверджує, що між нею та Російською Федерацією існує спір, що стосується тлумачення, застосування або виконання Конвенції про геноцид. Вона підтримує, що Сторони не погоджуються щодо того, чи відбувся або відбувається геноцид, як це визначено у Статті II Конвенції, в Луганській та Донецькій областях України, і чи скоїла Україна геноцид. У цьому зв'язку Заявник заявляє, що він глибоко не погоджується з необґрунтованим твердженням Російської Федерації про те, що геноцид мав місце в Україні, і що він довів це до відома Російської Федерації неодноразово з вересня 2014 року, включаючи заяву Міністра закордонних справ України перед Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 23 лютого 2022 року.

31. Україна далі стверджує, що спір між Сторонами стосується питання про те, чи має Російська Федерація, як наслідок її одностороннього твердження про наявність геноциду, правову підставу для вжиття військових дій в Україні та проти України для запобігання та покарання геноциду відповідно до Статті I Конвенції про геноцид. Україна вважає, що Російська Федерація “поставила Конвенцію про геноцид з ніг на голову”, висуваючи неправдиве твердження про геноцид як підставу для своїх дій, які становлять серйозні порушення прав людини мільйонів людей по всій Україні. Вона стверджує, що замість того, щоб вживати військових дій для запобігання та покарання геноциду, Російська Федерація мала б звернутися до органів Організації Об'єднаних Націй згідно зі Статтею VIII Конвенції або до Суду згідно зі Статтею IX цієї Конвенції. Україна заявляє, що вона рішуче не погоджується з тлумаченням, застосуванням та виконанням Конвенції Російською Федерацією. Посилаючись, серед іншого, на заяву Міністерства закордонних справ України від 26 лютого 2022 року, Україна стверджує, що Російська Федерація “не могла не знати, що її погляди були ‘позитивно заперечені’” Україною.

32. У документі, переданому Суду 7 березня 2022 року, Російська Федерація заявляє, що єдиною підставою для юрисдикції, на яку посилається Україна, є клаузула про вирішення спорів, що міститься у Статті IX Конвенції про геноцид. Однак, за словами Відповідача, з буквального тексту Конвенції зрозуміло, що вона не регулює застосування сили між державами. Відповідач стверджує, що для того, щоб “прив’язати” Конвенцію до застосування сили з метою посилання на її клаузулу про вирішення спорів, Україна заявила, що Російська Федерація розпочала свою “спеціальну військову операцію” на підставі тверджень про геноцид, скоєний Україною. Російська Федерація стверджує, що насправді її “спеціальна військова операція” на території України ґрунтується на Статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй та звичаєвому міжнародному праві, і що Конвенція не може бути правовою підставою для військової операції, яка виходить за межі Конвенції.

33. Відповідач далі заявляє, що правова підстава для “спеціальної військової операції” була повідомлена 24 лютого 2022 року Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй та Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй Постійним представником Російської Федерації при Організації Об'єднаних Націй у формі повідомлення згідно зі Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй (розповсюджено як документ Ради Безпеки S/2022/154). Російська Федерація стверджує, що хоча звернення Президента Путіна “до громадян Росії”, яке було додано до повідомлення, у певних контекстах могло посилатися на геноцид, це посилання не є тотожним покликанню на Конвенцію як на правове виправдання її операції, і це також не вказує на те, що Російська Федерація визнає існування спору згідно з Конвенцією. Російська Федерація наголошує, що у зверненні її Президента від 24 лютого 2022 року немає посилань на Конвенцію про геноцид.

34. Тому Російська Федерація робить висновок, що “Заява та Клопотання” України явно виходять за межі Конвенції і, отже, юрисдикції Суду”; вона просить Суд виключити справу зі свого Списку.

35. Суд нагадує, що для цілей вирішення питання про те, чи існував спір між Сторонами на момент подання Заяви, він бере до уваги, зокрема, будь-які заяви або документи, якими обмінювалися Сторони, а також будь-які обміни, що відбувалися в багатосторонніх рамках. При цьому він приділяє особливу увагу автору заяви чи документа, їхньому адресату, запланованому чи фактичному, та їхньому змісту. Існування спору є питанням об’єктивного встановлення Судом; це питання по суті, а не питання форми чи процедури (див. Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 12, para. 26).

36. Суд зазначає, що Заявник оспорює твердження Російської Федерації про те, що Україна скоїла або скоює геноцид у Луганській та Донецькій областях України. Україна також стверджує, що ніщо в Конвенції не уповноважує Російську Федерацію застосовувати силу проти України як засіб виконання свого зобов'язання згідно зі Статтею I Конвенції щодо запобігання та покарання геноциду.

37. У цьому зв'язку Суд зауважує, що з 2014 року різні державні органи та високопоставлені представники Російської Федерації посилалися в офіційних заявах на скоєння актів геноциду Україною в Луганській та Донецькій областях. Суд, зокрема, зауважує, що Слідчий комітет Російської Федерації — офіційний державний орган — з 2014 року порушив кримінальні провадження проти високопоставлених українських посадовців щодо нібито скоєння актів геноциду проти російськомовного населення, яке проживає у вищезазначених регіонах, “на порушення Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”.

38. Суд нагадує, що у зверненні від 21 лютого 2022 року Президент Російської Федерації, пан Володимир Путін, описав ситуацію на Донбасі як “жах і геноцид, з яким зіткнулися майже 4 мільйони людей”.

39. Листом від 24 лютого 2022 року (див. параграф 33 вище) Постійний представник Російської Федерації при Організації Об'єднаних Націй просив Генерального секретаря розповсюдити, як документ Ради Безпеки, “текст звернення Президента Російської Федерації, Володимира Путіна, до громадян Росії, в якому він інформує їх про заходи, вжиті відповідно до Статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй у здійснення права на самооборону”. У своєму зверненні, виголошеному 24 лютого 2022 року, Президент Російської Федерації пояснив, що він вирішив, “відповідно до Статті 51 (Глава VII) Статуту Організації Об'єднаних Націй . . . провести спеціальну військову операцію за згодою Ради Федерації Росії та відповідно до договорів про дружбу та взаємодопомогу з Донецькою Народною Республікою та Луганською Народною Республікою”. Він уточнив, що “мета” спеціальної операції полягає у “захисті людей, які протягом восьми років піддавалися знущанням та геноциду з боку київського режиму”. Він заявив, що Російська Федерація повинна зупинити “геноцид” проти мільйонів людей, і що вона домагатиметься судового переслідування тих, хто скоїв численні криваві злочини проти мирного населення, включаючи громадян Російської Федерації.

40. Постійний представник Російської Федерації при Організації Об'єднаних Націй, посилаючись на звернення Президента Російської Федерації від 24 лютого 2022 року, пояснив на засіданні Ради Безпеки щодо України, що “мета спеціальної операції [полягала] у захисті людей, які протягом восьми років піддавалися знущанням та геноциду з боку київського режиму”.

41. Через два дні Постійний представник Російської Федерації при Європейському Союзі заявив в інтерв'ю, що операція була “спеціальною військовою операцією з примусу до миру”, здійсненою в рамках “зусилля, спрямованого на денацифікацію”, додавши, що люди були фактично “винищені”, і що “офіційний термін геноцид, як це сформульовано в міжнародному праві [, якщо [прочитати] визначення, . . . досить добре підходить”.

42. У відповідь на твердження Російської Федерації та її військові дії, Міністерство закордонних справ України оприлюднило заяву 26 лютого 2022 року, в якій зазначалося, що Україна “рішуче заперечує твердження Росії про геноцид” та оспорює “будь-яку спробу використати такі маніпулятивні твердження як виправдання незаконної агресії Росії”.

43. На цій стадії цього провадження від Суду не вимагається встановлювати, чи відбулися будь-які порушення зобов'язань за Конвенцією про геноцид у контексті цього спору. Такий висновок може бути зроблений Судом лише на стадії розгляду суті цієї справи. На стадії винесення ухвали щодо клопотання про призначення тимчасових заходів, завдання Суду полягає у встановленні, чи дії, на які скаржиться Україна, виглядають здатними підпадати під положення Конвенції про геноцид.

44. Суд нагадує, що, хоча державі не потрібно прямо посилатися на конкретний договір у своїх обмінах з іншою державою, щоб пізніше мати можливість посилатися на компромісну клаузулу цього інструменту для порушення провадження перед Судом (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Jurisdiction and Admissibility, Judgment, I.C.J. Reports 1984, pp. 428-429, para. 83), обміни повинні стосуватися предмету договору з достатньою ясністю, щоб дозволити державі, проти якої висувається вимога, встановити, що існує або може існувати спір щодо цього предмету (Application of the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (Georgia v. Russian Federation), Preliminary Objections, Judgment, I.C.J. Reports 2011 (I), p. 85, para. 30). Суд вважає, що у цьому провадженні докази у матеріалах справи prima facie демонструють, що заяви, зроблені Сторонами, стосувалися предмету Конвенції про геноцид у достатньо чіткий спосіб, щоб дозволити Україні посилатися на компромісну клаузулу в цьому інструменті як на підставу юрисдикції Суду.

45. Заяви, зроблені державними органами та високопосадовцями Сторін, свідчать про розбіжність поглядів щодо того, чи певні дії, нібито скоєні Україною в Луганській та Донецькій областях, становлять геноцид на порушення її зобов'язань за Конвенцією про геноцид, а також щодо того, чи є застосування сили Російською Федерацією із заявленою метою запобігання та покарання нібито геноциду заходом, який може бути вжитий на виконання зобов'язання запобігати та карати геноцид, що міститься у Статті I Конвенції. На думку Суду, дії, на які скаржиться Заявник, виглядають здатними підпадати під положення Конвенції про геноцид.

46. Суд нагадує твердження Російської Федерації про те, що її “спеціальна військова операція” ґрунтується на Статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй та звичаєвому міжнародному праві (див. параграфи 32-33). Суд зауважує у цьому відношенні, що певні дії чи бездіяльність можуть спричинити спір, який підпадає під сферу дії більш ніж одного договору (пор. Alleged Violations of the 1955 Treaty of Amity, Economic Relations, and Consular Rights (Islamic Republic of Iran v. United States of America), Preliminary Objections, Judgment, I.C.J. Reports 2021, p. 27, para. 56). Вищезазначене твердження Російської Федерації тому не виключає висновку prima facie Суду про те, що спір, представлений у Заяві, стосується тлумачення, застосування або виконання Конвенції про геноцид.

47. Таким чином, Суд вважає, що вищезазначених елементів достатньо на цій стадії, щоб встановити prima facie існування спору між Сторонами щодо тлумачення, застосування або виконання Конвенції про геноцид.

3. Висновок щодо юрисдикції prima facie

48. З огляду на вищевикладене, Суд робить висновок, що prima facie, він має юрисдикцію відповідно до Статті IX Конвенції про геноцид для розгляду справи.

49. З огляду на вищезазначений висновок, Суд вважає, що він не може задовольнити клопотання Російської Федерації про виключення справи із Загального списку через явну відсутність юрисдикції.

III. Права, захист яких вимагається, та зв’язок між такими правами і запитуваними заходами

50. Повноваження Суду призначати тимчасові заходи відповідно до Статті 41 Статуту мають на меті збереження відповідних прав, заявлених сторонами у справі, до прийняття його рішення по суті справи. З цього випливає, що Суд повинен дбати про збереження такими заходами прав, які згодом можуть бути визнані ним такими, що належать будь-якій зі сторін. Отже, Суд може здійснювати це повноваження лише в тому випадку, якщо він переконаний, що права, заявлені стороною, яка вимагає таких заходів, є принаймні вірогідними (див., наприклад, Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 18, para. 43).

51. Однак на цій стадії провадження Суд не покликаний остаточно визначати, чи існують права, захист яких бажає Україна; йому потрібно лише вирішити, чи є права, заявлені Україною по суті, і для яких вона вимагає захисту, вірогідними. Крім того, повинен існувати зв’язок між правами, захист яких вимагається, та тимчасовими заходами, що запитуються (там само, параграф 44).

52. У цьому провадженні Україна стверджує, що вона вимагає тимчасових заходів для захисту своїх прав “не бути об’єктом неправдивого твердження про геноцид” та “не бути об’єктом військових операцій іншої держави на її території, заснованих на зухвалому зловживанні Статтею I Конвенції про геноцид”. Вона заявляє, що Російська Федерація діяла непослідовно зі своїми зобов'язаннями та обов'язками, викладеними у Статтях I та IV Конвенції.

53. Україна стверджує, що вона має право вимагати добросовісного виконання зобов'язань за Конвенцією про геноцид Російською Федерацією, відповідно до об’єкта та мети Конвенції. Вона заявляє, що Російська Федерація зловживала та неправомірно використовувала права та обов'язки, передбачені Конвенцією, і що “спеціальна військова операція” Відповідача є агресією, вчиненою “під виглядом” обов'язку запобігати та карати геноцид, закріпленого у Статтях I та IV Конвенції, і що це перешкоджає об’єкту та меті Конвенції.

54. Заявник далі стверджує, що він має право за Конвенцією не постраждати від неправомірного використання та зловживання Конвенцією з боку Російської Федерації. Він вважає, зокрема, що він має право не зазнавати серйозної шкоди в результаті військової дії, хибно замаскованої як така, що вживається для запобігання та покарання геноциду.

55. Україна стверджує, що вищезазначені права ґрунтуються на можливому тлумаченні Конвенції про геноцид і тому є вірогідними.

56. Суд зауважує, що відповідно до Статті I Конвенції, усі держави-сторони до неї зобов'язалися “запобігати та карати” злочин геноциду. Стаття I не визначає видів заходів, які Договірна Сторона може вживати для виконання цього зобов'язання. Однак Договірні Сторони повинні виконувати це зобов'язання добросовісно, беручи до уваги інші частини Конвенції, зокрема Статті VIII та IX, а також її преамбулу.

Відповідно до Статті VIII Конвенції, Договірна Сторона, яка вважає, що геноцид має місце на території іншої Договірної Сторони, “може звернутися до компетентних органів Організації Об'єднаних Націй з вимогою вжити заходів, які, на її думку, є необхідними згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй для запобігання та припинення актів геноциду або будь-якого іншого діяння, переліченого в статті III”. Крім того, відповідно до Статті IX, така Договірна Сторона може подати до Суду спір, що стосується тлумачення, застосування або виконання Конвенції.

57. Договірна Сторона може вдатися до інших засобів виконання свого зобов'язання запобігати та карати геноцид, який, на її думку, був скоєний іншою Договірною Стороною, таких як двостороння взаємодія або обміни в рамках регіональної організації. Однак Суд підкреслює, що, виконуючи свій обов'язок запобігати геноциду, “кожна держава може діяти лише в межах, дозволених міжнародним правом”, як було зазначено у попередній справі, порушеній згідно з Конвенцією (Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), Judgment, I.C.J. Reports 2007 (I), p. 221, para. 430).

58. Дії, що вживаються Договірними Сторонами “для запобігання та покарання” геноциду, повинні відповідати духу та цілям Організації Об'єднаних Націй, як це викладено у Статті 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй. У цьому зв'язку Суд нагадує, що згідно зі Статтею 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй, цілі Організації Об'єднаних Націй включають, серед іншого,

“[п]ідтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру та придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагодження або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру”.

59. Суд може прийняти рішення щодо вимог Заявника лише в тому випадку, якщо справа перейде до розгляду по суті. На цій стадії провадження достатньо зауважити, що Суд не має доказів, які б підтверджували твердження Російської Федерації про те, що геноцид був скоєний на території України. Крім того, сумнівно, що Конвенція, з огляду на її об’єкт та мету, дозволяє одностороннє застосування сили Договірною Стороною на території іншої Держави з метою запобігання чи покарання нібито геноциду.

60. За цих обставин Суд вважає, що Україна має вірогідне право не бути об’єктом військових операцій Російської Федерації з метою запобігання та покарання нібито геноциду на території України.

61. Тепер Суд переходить до умови зв’язку між правами, заявленими Україною, та тимчасовими заходами, що запитуються.

62. Україна стверджує, що існує чіткий зв’язок між вірогідними правами, які вона прагне зберегти, та першими двома тимчасовими заходами, які вона запитує. Зокрема, перші два тимчасові заходи мають прямий зв’язок із правом України згідно зі Статтею I на добросовісне виконання Конвенції будь-якою державою-стороною.

63. Суд уже встановив, що Україна заявляє право, яке є вірогідним згідно з Конвенцією про геноцид (див. параграфи 50-60 вище). Суд вважає, що за своєю природою перші два тимчасові заходи, яких вимагає Україна (див. параграф 14 вище), спрямовані на збереження права України, яке Суд визнав вірогідним. Що стосується третього та четвертого тимчасових заходів, запитуваних Україною, питання їхнього зв’язку з цим вірогідним правом не виникає, оскільки такі заходи будуть спрямовані на запобігання будь-яким діям, які можуть загострити або розширити існуючий спір або ускладнити його вирішення, та на надання інформації про дотримання будь-якого конкретного тимчасового заходу, призначеного Судом (див. Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 24, para. 61).

64. Отже, Суд робить висновок, що існує зв’язок між правом України, яке Суд визнав вірогідним, та запитуваними тимчасовими заходами.

IV. Ризик непоправної шкоди та невідкладність

65. Суд, відповідно до Статті 41 свого Статуту, має повноваження призначати тимчасові заходи, коли правам, які є предметом судового розгляду, може бути завдано непоправної шкоди, або коли передбачуване нехтування такими правами може мати непоправні наслідки (див., наприклад, там само, параграф 64, з посиланням на Alleged Violations of the 1955 Treaty of Amity, Economic Relations, and Consular Rights (Islamic Republic of Iran v. United States of America), Provisional Measures, Order of 3 October 2018, I.C.J. Reports 2018 (II), p. 645, para. 77).

66. Однак повноваження Суду призначати тимчасові заходи будуть здійснюватися лише за умови невідкладності, у тому сенсі, що існує реальний та неминучий ризик того, що непоправна шкода буде завдана правам, заявленим до того, як Суд винесе своє остаточне рішення. Умова невідкладності виконана, коли дії, здатні спричинити непоправну шкоду, можуть “відбутися в будь-який момент” до того, як Суд прийме остаточне рішення у справі (Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 24, para. 65). Тому Суд повинен розглянути, чи існує такий ризик на цій стадії провадження.

67. Суд не покликаний, для цілей свого рішення щодо клопотання про призначення тимчасових заходів, встановлювати наявність порушень зобов'язань за Конвенцією про геноцид, а визначати, чи обставини вимагають призначення тимчасових заходів для захисту права, визнаного вірогідним. На цій стадії він не може робити остаточних висновків про факти, і право кожної Сторони подавати аргументи щодо суті справи залишається незмінним рішенням Суду щодо клопотання про призначення тимчасових заходів.

68. Україна стверджує, що існує нагальна потреба захистити її народ від непоправної шкоди, спричиненої військовими заходами Російської Федерації, які були розпочаті під приводом геноциду. Вона наголошує, що вторгнення Російської Федерації призвело до численних жертв серед українських цивільних осіб та військовослужбовців, бомбардування багатьох міст по всій Україні та переміщення понад півтора мільйона українських цивільних осіб як у межах України, так і через її міжнародні кордони.

69. Україна стверджує, що, оцінюючи, чи виконана умова невідкладності у справах, що стосуються триваючого конфлікту, Суд зазвичай розглядає, чи є населення, якому загрожує небезпека, особливо вразливим, крихкість загальної ситуації, включаючи ймовірність загострення спору, та ризик повторення шкоди. Україна заявляє, що Суд часто зазначав, що втрата життя становить непоправну шкоду.

70. У цьому зв'язку Україна стверджує, що в конфлікті вже вбито тисячі людей, і що з кожним днем, що минає, буде втрачено більше життів, і, ймовірно, зі зростаючою швидкістю. Вона стверджує, що криза біженців є ще одним прикладом непоправної шкоди, вказуючи на невизначеність того, чи зможуть ці переміщені особи коли-небудь повернутися до своїх домівок, і на тривалу психологічну травму, яку конфлікт завдасть їм, навіть якщо вони будуть переселені. Вона наголошує, що населення є надзвичайно вразливим, багатьом не вистачає їжі, електроенергії та води; що загальна ситуація є надзвичайно крихкою; і що ризик загострення кризи є гострим. Україна далі стверджує, що військова акція Російської Федерації становить серйозні екологічні ризики не лише для України, а й для ширшого регіону, посилаючись, зокрема, на небезпеки, спричинені для цивільної ядерної промисловості України та токсичний дим, що виділяється внаслідок нападів на паливні сховища.

71. Україна стверджує, що серйозність ситуації однозначно відповідає умовам непоправної шкоди та невідкладності, необхідним для призначення тимчасових заходів.

72. Російська Федерація, зі свого боку, стверджує, що, всупереч заявам України, невідкладність повинна стосуватися не ситуації в цілому, а захисту прав, передбачених Конвенцією.

73. Визначивши раніше, що Україна може вірогідно стверджувати право за Конвенцією про геноцид і що існує зв’язок між цим правом та тимчасовими заходами, що запитуються, Суд тепер розглядає, чи може цьому праву бути завдана непоправна шкода і чи існує невідкладність, у тому сенсі, що існує реальний та неминучий ризик того, що непоправна шкода буде завдана цьому праву до того, як Суд винесе своє остаточне рішення.

74. Суд вважає, що право України, яке він визнав вірогідним (див. параграф 60 вище), має таку природу, що шкода йому здатна спричинити непоправну шкоду. Дійсно, будь-яка військова операція, зокрема така, яка здійснюється Російською Федерацією на території України, неминуче спричиняє втрату життя, шкоду психічному та фізичному здоров'ю, а також шкоду майну та навколишньому середовищу.

75. Суд вважає, що цивільне населення, постраждале від цього конфлікту, є надзвичайно вразливим. “Спеціальна військова операція”, що проводиться Російською Федерацією, призвела до численних смертей та поранень серед цивільного населення. Вона також спричинила значні матеріальні збитки, включаючи руйнування будівель та інфраструктури. Атаки тривають і створюють дедалі складніші умови життя для цивільного населення. Багато людей не мають доступу до найнеобхідніших продуктів харчування, питної води, електроенергії, основних ліків чи опалення. Дуже велика кількість людей намагається втекти з найбільш постраждалих міст у надзвичайно небезпечних умовах.

76. У цьому зв'язку Суд бере до відома резолюцію A/RES/ES-11/1 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 2 березня 2022 року, яка, серед іншого, “[в]исловлю[є] глибоку стурбованість повідомленнями про напади на цивільні об'єкти, такі як житлові будинки, школи та лікарні, та про жертви серед цивільного населення, включаючи жінок, літніх осіб, осіб з інвалідністю та дітей”, “[в]изна[є], що військові операції Російської Федерації всередині суверенної території України мають масштаб, якого міжнародна спільнота не бачила в Європі десятиліттями, і що необхідні термінові дії, щоб врятувати це покоління від лиха війни”, “[з]асуджу[є] рішення Російської Федерації підвищити готовність своїх ядерних сил” та “[в]исловлю[є] глибоку стурбованість погіршенням гуманітарної ситуації в Україні та навколо неї, зі зростанням кількості внутрішньо переміщених осіб та біженців, які потребують гуманітарної допомоги”.

77. З огляду на ці обставини, Суд робить висновок, що нехтування правом, яке Суд вважає вірогідним (див. параграф 60 вище), може завдати непоправної шкоди цьому праву і що існує невідкладність, у тому сенсі, що існує реальний та неминучий ризик того, що така шкода буде завдана до того, як Суд винесе остаточне рішення у справі.

V. Висновок та заходи, що підлягають вжиттю

78. Суд робить висновок з усіх вищезазначених міркувань, що умови, необхідні згідно з його Статутом для призначення ним тимчасових заходів, виконані. Тому необхідно, до його остаточного рішення, щоб Суд призначив певні заходи для захисту права України, яке Суд визнав вірогідним (див. параграф 60 вище).

79. Суд нагадує, що він має повноваження, згідно зі своїм Статутом, коли було подано клопотання про тимчасові заходи, призначати заходи, які є, повністю або частково, іншими, ніж ті, що запитувалися. Стаття 75, параграф 2, Регламенту Суду конкретно посилається на це повноваження Суду. Суд уже здійснював це повноваження кілька разів у минулому (див., наприклад, Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (The Gambia v. Myanmar), Provisional Measures, Order of 23 January 2020, I.C.J. Reports 2020, p. 28, para. 77).

80. У цій справі, розглянувши умови тимчасових заходів, що запитувалися Україною, та обставини справи, Суд вважає, що заходи, що підлягають призначенню, не повинні бути ідентичними запитуваним.

81. Суд вважає, що, зважаючи на вищеописану ситуацію, Російська Федерація повинна, до остаточного рішення у справі, зупинити військові операції, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України. Крім того, нагадуючи заяву Постійного представника Російської Федерації при Організації Об'єднаних Націй про те, що “Донецька Народна Республіка” та “Луганська Народна Республіка” звернулися до Російської Федерації з проханням надати військову підтримку, Суд вважає, що Російська Федерація також повинна забезпечити, щоб будь-які військові чи нерегулярні збройні підрозділи, якими вона може керувати чи підтримувати, а також будь-які організації та особи, які можуть підлягати її контролю чи керівництву, не вчиняли жодних кроків, що сприяють цим військовим операціям.

82. Суд нагадує, що Україна також просила його призначити заходи, спрямовані на забезпечення незагострення спору з Російською Федерацією. Коли Суд призначає тимчасові заходи з метою збереження конкретних прав, він може також призначити тимчасові заходи з метою запобігання загостренню або розширенню спору, якщо він вважає, що обставини цього вимагають (див., наприклад, Application of the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (Armenia v. Azerbaijan), Provisional Measures, Order of 7 December 2021, I.C.J. Reports 2021, p. 392, para. 94; Application of the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (Azerbaijan v. Armenia), Provisional Measures, Order of 7 December 2021, I.C.J. Reports 2021, pp. 429-430, para. 72). У цій справі, розглянувши всі обставини, на додаток до конкретних заходів, які він вирішив призначити, Суд вважає за необхідне призначити додатковий захід, спрямований до обох Сторін, та спрямований на забезпечення незагострення спору.

83. Суд далі нагадує, що Україна просила його призначити тимчасовий захід, що зобов'язує Російську Федерацію “надати Суду звіт про заходи, вжиті для виконання Ухвали Суду про тимчасові заходи через один тиждень після такої Ухвали, а потім на регулярній основі, яку має встановити Суд”. Однак за обставин цієї справи Суд відмовляється призначити цей захід.

84. Суд підтверджує, що його “ухвали про тимчасові заходи згідно зі Статтею 41 [Статуту] мають обов’язкову силу” (LaGrand (Germany v. United States of America), Judgment, I.C.J. Reports 2001, p. 506, para. 109) і, таким чином, створюють міжнародно-правові зобов'язання для будь-якої сторони, якій адресовані тимчасові заходи.

85. Суд далі підтверджує, що рішення, винесене у цьому провадженні, жодним чином не вирішує наперед питання юрисдикції Суду щодо розгляду суті справи або будь-яких питань, що стосуються прийнятності Заяви чи самої суті справи. Воно не впливає на право Урядів України та Російської Федерації подавати аргументи щодо цих питань.

86. З цих підстав,

Суд,

Призначає такі тимчасові заходи:

(1) Тринадцятьма голосами проти двох,

Російська Федерація повинна негайно зупинити військові операції, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України;

за: Голова Донох'ю; Судді Томка, Абрахам, Беннуна, Юсуф, Себутінде, Бхандарі, Робінсон, Салам, Івасава, Нолте, Чарлзворт; Суддя ad hoc Доде;

проти: Віце-Голова Геворгян; Суддя Сюе;

(2) Тринадцятьма голосами проти двох,

Російська Федерація повинна забезпечити, щоб будь-які військові чи нерегулярні збройні підрозділи, якими вона може керувати чи підтримувати, а також будь-які організації та особи, які можуть підлягати її контролю чи керівництву, не вчиняли жодних кроків, що сприяють військовим операціям, згаданим у пункті 1 вище;

проти: Віце-Голова Геворгян; Суддя Сюе;

(3) Одноголосно,

Обидві Сторони повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть загострити або розширити спір перед Судом або ускладнити його вирішення.

Складено англійською та французькою мовами, причому текст англійською мовою є автентичним, у Палаці Миру, Гаага, цього шістнадцятого дня березня, дві тисячі двадцять другого року, у трьох примірниках, один з яких буде поміщено до архіву Суду, а інші передані відповідно Уряду України та Уряду Російської Федерації.

(Підпис) Джоан Е. Донох'ю,

Голова.

(Підпис) Філіп Готьє,

Секретар.

Віце-Голова Геворгян додає декларацію до Ухвали Суду; Судді Беннуна та Сюе додають декларації до Ухвали Суду; Суддя Робінсон додає окрему думку до Ухвали Суду; Суддя Нолте додає декларацію до Ухвали Суду; Суддя ad hoc Доде додає декларацію до Ухвали Суду.

(Ініціали) J.E.D.

(Ініціали) Ph.G.

ЗВИНУВАЧЕННЯ У ГЕНОЦИДІ ЗГІДНО З КОНВЕНЦІЄЮ ПРО ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНУ ГЕНОЦИДУ ТА ПОКАРАННЯ ЗА НЬОГО (УКРАЇНА ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ)