Протидія стиранню культурної ідентичності у війні та мирі
1. Після окупації Криму та частин Донбасу на сході України Російською Федерацією у 2014 році та її повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, звичайне військове цілепокладання супроводжувалося систематичною, керованою державою політикою русифікації окупованих територій, імперіалістичним і неоколоніальним історичним ревізіонізмом та запереченням самобутньої української культурної ідентичності тих, хто перебуває під окупацією. Це заперечення ґрунтується, зокрема, на поставленні під сумнів існування української мови, культури та історії, а також на зображенні України та українців як нижчої касти, етносу та раси. Воно здійснюється через: вилучення архівів; конфіскацію або заміну підручників історії; індоктринацію, включно з мілітаризацією освіти; ускладнений доступ до освіти рідними, зокрема корінними, мовами; деконтекстуалізацію артефактів шляхом переміщення або зміни наративів навколо них; звуження різноманітності пам’ятних практик; розграбування; руйнування об’єктів культури та місць спадщини; навмисні відмови від збереження культурної спадщини, щоб продемонструвати певні пласти історії та стерти інші; спотворене та етнічно упереджене відновлення об’єктів культури; та неоімперське перейменування географічних об’єктів.
2. Зі свого боку, Уряд Білорусі з 1994 року впроваджує послідовну політику русифікації. Ця політика набула чітко карального характеру з 2020 року, коли відбулися мирні масові протести проти оспорюваних результатів президентських виборів. Цензура здійснюється через чорні списки політично небажаних письменників, художників, фотографів, акторів, музикантів, гідів та музейних працівників. Понад 200 неурядових організацій, пов’язаних із культурною сферою Білорусі, були змушені припинити свою діяльність та закритися.
3. Крім того, Російська Федерація проводить політику русифікації щодо численних корінних народів у країні, поступово стираючи їхню культурну ідентичність шляхом обмеження використання їхніх мов, особливо в системі освіти, скорочення сфер їхнього культурного самовираження, спотворення їхньої історії та позбавлення їх історичної пам’яті, а також шляхом захоплення та переслідування активістів етнічних меншин.
4. Парламентська асамблея вважає, що Російська Федерація використовує культурне очищення як зброю війни в рамках своєї ширшої кампанії крайнього насильства, щоб заперечити існування відмінної культурної ідентичності та стерти її історичні корені, цінності, спадщину, літературу, традиції та мову. Таке стирання культури, а також навмисне та систематичне знищення або розграбування культурних цінностей прирівнюються до воєнних злочинів та злочинів проти людяності, а також виявляють, разом з офіційною риторикою Російської Федерації для виправдання її агресивної війни, особливий намір геноциду знищити українську національну групу або принаймні її частину, зокрема, шляхом знищення української ідентичності та культури. Це стирання культури та навмисне знищення і розграбування культурних цінностей є частиною кампанії геноциду, яку Російська Федерація проводить проти українського народу, що є кричущим порушенням договірного та звичаєвого міжнародного права.
5. Асамблея підкреслює, що право на доступ до культури та право на користування власною культурною спадщиною є частиною міжнародного права прав людини. Вона рішуче засуджує навмисне знищення культурної спадщини, що відбувається сьогодні в Україні. За даними Міністерства культури та інформаційної політики України, 1 062 об’єкти культурної спадщини були або зруйновані, або пошкоджені під час агресії. Це непотрібне, невиправдане та довільне військове знищення культурної спадщини є не просто нападом на архітектурну тканину, але й на те, що вона означає для українського народу та його чітко визначеної історичної європейської культурної ідентичності, відповідно до принципів Рамкової конвенції Ради Європи про цінність культурної спадщини для суспільства (CETS № 199, «Конвенція Фаро»).
6. Правова відповідь на ці загрози культурній спадщині, руйнування колективної та індивідуальної ідентичності та образу людської гідності може бути знайдена в ефективному застосуванні відповідного договірного та звичаєвого міжнародного права... Однак міжнародно-правова база, що стосується культурної спадщини у збройних конфліктах, залишається фрагментованою та має значні прогалини, особливо щодо нових видів ведення війни та збереження культурної спадщини після конфліктів. Повернення культурної спадщини та відновлення пошкоджених об'єктів спадщини також є предметом занепокоєння. Крім того, лазівки в міжнародному праві та відмінності у способі, в який різні правові порядки визнають та імплементують принцип універсальної юрисдикції щодо міжнародних злочинів, ускладнюють притягнення винних до відповідальності перед міжнародними чи національними судами. Це також призводить до труднощів у наданні повного відшкодування за знищені, розграбовані та незворотно пошкоджені об’єкти культурних цінностей, і в багатьох випадках реституція за такі втрати або повернення об’єктів залишається складним викликом. Необхідні практичні кроки для усунення цих перешкод для судових засобів правового захисту.
7. Хоча ситуація в Україні та трагічна неповага Російської Федерації до української культурної спадщини та ідентичності є крайніми прикладами цієї форми варварства та вимагають конкретних відповідей, Асамблея також глибоко стурбована частими, серйозними загрозами як матеріальній, так і нематеріальній культурній спадщині та культурній ідентичності населення, з якими стикаються в інших контекстах та місцях і які спричинені війною чи напруженістю між громадами у післявоєнні періоди.
8. Посилаючись на свою Резолюцію 2057 (2015) «Культурна спадщина в кризових та посткризових ситуаціях», Асамблея наголошує, що корозійні та примусові політики стирання культури вимагають у відповідь цілісної політичної дії у сферах культури, освіти, управління спадщиною, мас-медіа, кримінальної відповідальності, відшкодування, пам'яті, правосуддя перехідного періоду та примирення. Необхідні заходи щодо виправлення, але також існує потреба більше працювати над запобіганням, щоб покласти край триваючим руйнівним діям проти культурної спадщини. Правозахисний підхід, з ключовою роллю освіти, має бути вбудований у цю цілісну стратегію. Місцеве населення має бути залучене до цього чутливого формування політики, оскільки місцеві знання, увага до місцевих перспектив та участь громади є вирішальними у протидії стиранню культурної ідентичності, відновленні культурної спадщини та об’єктів як частини колективної пам’яті, та сприянні культурній стійкості під час та після війни.
9. На цій основі Асамблея рекомендує державам-членам Ради Європи:
9.1 підписати та ратифікувати Рамкову конвенцію Ради Європи про цінність культурної спадщини для суспільства та Конвенцію Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями (CETS № 221, 2017, «Нікосійська конвенція»), якщо вони ще цього не зробили;
9.2 співпрацювати з Організацією Об’єднаних Націй, Європейським Союзом та іншими відповідними організаціями для проведення перегляду Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту (1954 р.) та Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 р.) та їхніх протоколів, зокрема, щоб:
9.2.1 створити більш надійні превентивні захисні механізми як для матеріальної, так і для нематеріальної культурної спадщини всіх груп та громад у часи війни та в постконфліктних ситуаціях;
9.2.2 посилити санкції за довільне військове знищення, яке не виправдане «настійною військовою необхідністю» – винятком, який має підлягати суворому тлумаченню та бути переконливо доведеним винними;
9.2.3 розширити їхню регуляторну сферу для вирішення менш очевидних порушень проти культурної спадщини, таких як культурне очищення та стирання культури;
9.2.4 передбачити повне відшкодування, ґрунтуючись на міжнародному праві щодо відповідальності держав, зокрема шляхом реституції, компенсації, реабілітації, сатисфакції та гарантій неповторення шкоди та знищення матеріальної та нематеріальної спадщини;
9.3 зміцнити свої національні правові основи для переслідування воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду, злочину агресії та серйозних порушень прав людини і, зокрема:
9.3.1 переглянути своє законодавство, щоб забезпечити швидку та ефективну універсальну юрисдикцію щодо всіх міжнародних злочинів;
9.3.2 зміцнити існуючі національні підрозділи з воєнних злочинів або створити такі підрозділи та забезпечити, щоб вони мали призначені команди, які спеціалізуються на злочинах проти культурної спадщини;
9.3.3 забезпечити, щоб стирання культури, навмисне, невибіркове та систематичне знищення культурної спадщини, розграбування та незаконна передача культурних цінностей ефективно переслідувалися як воєнні злочини, злочини проти людяності або порушення прав людини, притягуючи винних та їхніх військових і політичних командирів до відповідальності перед національними судами;
9.3.4 надавати навчання щодо злочинів проти спадщини для кримінальних слідчих, прокурорів та спеціалістів, які збирають докази;
9.3.5 розглядати не лише дії, спрямовані на кримінально-правову відповідь на незаконні дії проти культурної спадщини та ідентичності, але й більш цілісні підходи, спрямовані на забезпечення повного, ефективного відшкодування, включаючи колективне відшкодування, спрямоване на громади та групи жертв, як це передбачено міжнародним правом;
9.4 посилити свою здатність боротися з незаконним обігом культурних цінностей та зловмисною експропріацією артефактів і, зокрема:
9.4.1 передбачити стримуючі санкції проти всіх тих, хто здійснює або сприяє незаконній передачі чи торгівлі артефактами, проводить або організовує незаконні розкопки, або використовує артефакти для власних цілей (виставки, аукціони, академічні публікації), та забезпечити, щоб влада та причетні державні установи (культурні, академічні чи інші) держав, відповідальних за ці дії, також були притягнуті до відповідальності;
9.4.2 розробити навчання для військовослужбовців, поліції, митників та фахівців у сфері кримінального правосуддя... для сприяння запобіганню, розслідуванню та судовому переслідуванню порушень, що стосуються культурної спадщини;
9.4.3 підвищити обізнаність на арт-ринку щодо Червоних списків культурних об’єктів, що перебувають під загрозою, Міжнародної ради музеїв (ICOM), та спеціального Надзвичайного червоного списку культурних об’єктів, що перебувають під загрозою, ICOM для України;
9.5 використовувати свій політичний вплив на міжнародному рівні та розвивати співпрацю... з метою:
9.5.1 сприяти освіті в галузі прав людини та миру, а також багатоперспективності у викладанні історії, що має надати учням ключі до взаєморозуміння та визнання, сприяти плюралізму та подолати заперечення, які підживлюють ненависть;
9.5.2 сприяти ефективному захисту загрозливих культурних ідентичностей, культурної спадщини та культурних прав;
9.5.3 організовувати міжнародні заходи щодо збереження та відновлення об’єктів культурної спадщини, пошкоджених або тих, що перебувають під загрозою внаслідок збройного конфлікту;
9.5.4 підвищувати обізнаність про те, як пропаганда та імперські та неоімперські практики, зокрема ідеологія «Русского міра» («Russkiy mir»), можуть створювати основу для порушень міжнародного права, включно з порушеннями проти культурної спадщини;
9.5.5 підвищувати обізнаність про цілеспрямовану індоктринацію та мілітаризацію українських дітей Російською Федерацією на окупованих територіях.
10. Асамблея настійно закликає держави-члени об’єднати ресурси та координувати свої зусилля, щоб надати Україні підтримку, необхідну для реалізації цілісної стратегії у відповідь на примусову політику Російської Федерації, спрямовану на стирання культурної ідентичності, включаючи наступні дії стосовно:
10.1 стратегій виправлення:
10.1.1 збирати, реєструвати, документувати та зберігати докази злочинів, скоєних Російською Федерацією проти матеріальної та нематеріальної культурної спадщини в Україні, також з метою оцінки збитків та пошуку відшкодування;
10.1.2 сприяти оцифруванню об’єктів культурної спадщини та цінностей, щоб трансформувати та зберігати їх у цифрових форматах на різних онлайн-платформах та базах даних, дозволяючи безперешкодний публічний доступ до них;
10.1.3 нарощувати інституційну спроможність, щоб забезпечити найкраще використання фінансування, наданого зовнішніми агенціями та донорами, для покращення управління спадщиною та проведення надійних процесів реконструкції;
10.1.4 розробити адаптаційні програми для українських дітей-жертв депортації до Російської Федерації або політики культурного очищення на територіях під російським контролем, ретельно враховуючи їхній вік, стать, регіональне походження, а також тривалість та рівень індоктринації, якій вони були піддані;
10.1.5 розвивати правосуддя перехідного періоду, з належним врахуванням пошуку істини, відшкодування та гарантій неповторення;
10.2 постконфліктного відновлення, відродження та розбудови миру:
10.2.1 розробити спеціальні проєкти для культурної спадщини, підтримки культурної життєздатності та культурних обмінів, надаючи підтримку та ресурси для художників, письменників, музикантів та інших працівників культури та фінансуючи ініціативи, надаючи гранти та програми резиденцій;
10.2.2 розробити політику пам'яті, примирення та освітню політику, які заохочують демократичне громадянство та громадянську активність;
10.2.3 підвищувати обізнаність серед місцевого населення про важливість культурної спадщини та культурних прав, створювати простори діалогу з ними та належним чином залучати їх до реалізації політики.